Допомагає рятувати поранених бійців, а в вільний час займається малюванням. Тетяна Кудрявська, яка наразі виконує обов'язки старшої медичної сестри мобільного шпиталю Державної прикордонної служби України, має понад 30 років досвіду в медицині. Ця професія була її дитячою мрією, і, незважаючи на несхвалення батьків, вона змогла її реалізувати. У 22 роки Тетяна пішла на військову службу і нині працює в Головному шпиталі Державної прикордонної служби в Києві, в отоларингологічному відділенні. Однак уже три місяці вона знаходиться в прифронтовій зоні Донеччини, де стабілізує поранених військовослужбовців на полі бою. Це її перша ротація, і вона ділиться досвідом, порівнюючи свою нинішню роботу з роботою у тиловому шпиталі.
Ця ніч у мобільному шпиталі досить напружена: після кількох днів затишшя один за одним доставляють поранених бійців з одного з найгарячіших напрямків Донеччини. Тетяна розподіляє стабілізованих пацієнтів по палатах, допомагає їм зручніше влаштуватися, пропонує речі й їжу.
Медсестрою Тетяна працює вже 34 роки, 32 з яких у військовому шпиталі, але тепер, вперше в такій складній обстановці, виконує обов’язки старшої медсестри. «Ця робота дуже відрізняється від звичної для мене. Люди, яких ми тут приймаємо, часто приходять з «нуля». Вони потребують не лише медичної, а й моральної підтримки. Ми оформлюємо пацієнтів, виконуємо призначення лікарів і доглядаємо за ними до евакуації», – зазначає вона.
Наразі особливо важливою є увага до пацієнтів. Тетяна підкреслює, що військові, які хочуть поділитися своїми історіями, потребують особливої підтримки. «Іноді доводиться спілкуватися з дорослими, як з дітьми», – зізнається медсестра.
У зміні Тетяна працює разом з напарницею. Витримати добу на ногах нелегко, але вони допомагають одна одній: «Коли багато роботи, сили приходять саме тоді, коли потрібно. Іноді вночі, коли пацієнти надходять один за одним, швидкість роботи зростає», – ділиться жінка.
Мобільний шпиталь приймає бійців з найрізноманітнішими пораненнями – мінно-вибуховими, осколковими, кульовими. Часто зустрічається так званий «посттурнікетний синдром», коли тривалий тиск на кінцівки призводить до загрози ампутації. «Це жахливо бачити, однак головне, що людина жива. Вони не хочуть, щоб їх шкодували. Ми маємо підтримувати їх, знаходити слова, жарти», – пояснює Тетяна.
Вона пам'ятає кожного пацієнта, який пройшов через її руки, і ділиться вражаючими історіями. «Був випадок з хворим із вогнепальним переломом стегна. Спершу він плакав і проклинав всіх, але потім, коли ми його заспокоїли, вибачився і сказав, що ми найкращі медики». Ще один пацієнт, тільки відійшовши від наркозу, попросив шоколад. «Я принесла кілька видів, а він хотів усе відразу. Це приносить радість», – розповідає вона.
Але найскладніше для Тетяни – бачити пацієнтів в апатії. «Найважче було, коли хлопців, які пробули на позиціях понад місяць, привезли до шпиталю. Вони були виснаженими і хотіли лише їсти та спати», – додає медсестра.
Після добового чергування Тетяна зазвичай відновлюється під час довгих прогулянок на свіжому повітрі. Крім того, вона захоплюється малюванням, особливо петриківським розписом, яким займається вже понад п'ять років. «Попросили намалювати – спочатку сумнівалася, але потім захопилася цим мистецтвом. Малюю квіти акриловими фарбами на дереві – тарілки, дошки, цукерниці», – ділився Тетяна.
Наразі вона також експериментує з розписом на металі – розмальовує гільзи. Головне для неї, що людям подобаються її роботи. Тетяна не виключає можливості провести власну виставку в майбутньому.