У лютому 2024 року світова аудиторія вперше ознайомилася з фільмом «Редакція», створеним під керівництвом режисера Романа Бондарчука. Невдовзі цей твір буде представлений у невибірковій програмі на Гетеборзькому міжнародному кінофестівалі в Швеції, де будуть показані фільми з усіх куточків світу (International Section, Voyage). Стрічка знята в Херсонській області, де народився Бондарчук, і піднімає важливі питання про регіональні медіа та їхню адаптацію до сучасних викликів. Зйомки проходили у 2021 році в Херсоні і його околицях, включаючи Олешківські піски на лівому березі Дніпра, який наразі є окупованим. Завершення монтажу фільму затрималося через проведення повномасштабної війни Росії проти України. На жаль, внаслідок війни загинув монтажер фільму та актор, а ще один виконавець ролі пропав безвісти на фронті.
Про те, яку історію передає фільм, а також як ескалація війни та окупація вплинули на його створення, Роман Бондарчук розповів у інтерв'ю для проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я».
Фільм «Редакція» – це історія пригод про молодого науковця, який невипадково стає журналістом місцевої газети після спроби викрити підпалювачів лісу.
Стрічка вже отримала нагороду на IX міжнародному кінофестивалі Ukraina! Festiwal Filmowy в категорії «Найкращий повнометражний ігровий фільм», а під час відкриття "Київського тижня критики" вона виграла премію кінокритиків «Кіноколо» за найкращий сценарій.
– Прем'єра фільму відбулася практично рік тому на Міжнародному кінофестивалі «Берлінале». Які були реакції міжнародної аудиторії на ці локальні проблеми українських медіа?
– Ці проблеми, можливо, й не надто локальні, оскільки, якщо звернути увагу на країни з потужними медіа, то результат виборів часто нагадує ситуацію в малих містах України. На цьому етапі в нас вже виникли питання на кшталт: як вдалося зняти фільм про Харків чи Запоріжжя – наші роботи стали помітними. Це для мене дуже важливо. Звісно, міжнародний глядач не завжди бачить усю сутність і багатоаспектність, які може відчути український глядач. Проте жінка з Санта-Барбари ділилася схожістю їхнього видання з газетою «Пектораль» – тож подібності теж вражають.
Фільм показує гарні результати. У Берліні він мав великий успіх – квитки розпродалися, а сеанси додавали, щоб всі могли його подивитися. У рецензіях було видно підтримку нашої ініціативи як українців у тому, що нам потрібно змінюватися зсередини. Важливо не лише відбивати зовнішні загрози, а й проводити очищення всередині, змінювати підходи до інформації та людей, яких ми обираємо. Тож у рецензіях відчувався абсолютний дух підтримки і заохочення нашої сміливості говорити про це.
– Фільм також демонструвався в Херсоні. Як відбувся цей показ і як його сприйняли?
– У прифронтових містах сьогодні функціонує багато культурних хабів, і це надихає. Ці хаби зазвичай розташовані в підвалах. Мене радує, що культурне життя там триває і зберігається. У Херсоні відбуваються постійні артилерійські дуелі, обстріли, але ті, кого ми запросили, все ж зібралися.
Як це виглядає? Відкриваються двері бомбосховища-хабу, чути вибухи, люди заходять, двері закриваються і звуки стають менш відчутними. Звичайно, це створює особливу атмосферу, дуже інтимну.
У Херсоні всі заголовки, які ми використали у фільмі, стали впізнаваними. Люди згадують авторів цих заголовків, їхні матеріали. Херсон сприймає фільм як документальну повість. Адже, коли в Івано-Франківську гості казали, що це якась фантастика, в Херсоні всі впізнавали кожну деталь. Це була дуже тепла і важлива зустріч для нас.
Ми провели тур 10 містами України, зустрічаючись з представниками регіональної преси, демонструючи фільм, обговорюючи їхні практики та життя після вторгнення. Це призвело до цікавих дискусій, адже багато журналістів стали більш активними і відповідальними, ніж раніше.
Ті, хто працював за гроші або займався «джинсою», в більшості своїй зникли. По-перше, багато бізнесменів, які їх утримували, зникло, або їх стало менше. Люди залишилися у професії не задля прибутків, а заради справжньої журналістики. Після цього туру з'явився певний оптимізм, хоча чим далі від фронту, тим спокійніша ситуація з інформацією.
– Чому вас зацікавила тема регіональної преси для дослідження у цьому фільмі?
– Я виріс у сім’ї журналістів. Маю згадки про те, як мій батько вів новини на «Скіфії» в Херсоні, постійно вигадуючи прогноз погоди. Працював у газеті, одній з перших комерційних, де публікувалися віщуни, кросворди і різні замовні статті. Водночас я спостерігав, як з’являються бізнесмени, які грабують ліси та приватизують підприємства, але в газеті про це не згадували.
Повернувшись у Херсон у 2019 році, я помітив позитивні зміни: з’явилися нові медіа, хороші журналісти і розслідувачі. Сумна історія Катерини Гандзюк, яка була атакована за розслідування проблеми вирубки лісів, показала, наскільки важливі ці питання.
Вихід старих газет, що традиційно підтримували одноманітних політиків, підштовхнув мене висвітлити цю актуальну тему. І в світі відчувалася інформаційна війна, маніпуляції. Хочеться показати на прикладі провінційної редакції, як інформація спотворюється та створюється на замовлення.
– Яка ключова подія змушувала вас зосередитися на підпалах лісів на Херсонщині?
– Це була найбільш помітна проблема в області, що яскраво сприймалася суспільством. Хоча в Херсоні були й інші проблеми, саме пожежі були найвидимішими, і всі їх ігнорували. Це стало потужною візуальною метафорою, адже вогонь наближався, але люди не звертали на нього уваги, як і на війну, яка ставала все очевиднішою, але про яку медії не говорили.
– Акторський склад фільму різноманітний, включаючи професійних акторів, таких як Римма Зюбіна, але й звичайних херсонців, як журналіст Дмитро Багненко. Як проходив вибір акторів?
– Частина історій базується на моєму досвіді. Ми довго спілкувалися з журналістами, які ділилися своїми історіями, і на основі цих розповідей вже будували сценарії та епізоди. Дмитро Багненко, окрім роботи журналістом, має досвід творчості – брав участь у театральних виставах та знімався у короткометражках. Саме це зробило його досвід особливим.
Ми почали працювати над сценарієм, як з журналістом, і він брав інтерв’ю у місцевих колег для збору історій. Його сміливість, принциповість, внутрішня цілеспрямованість дуже підходили до персонажа Юри. Коли справа дійшла до кастингу, ми вирішили організувати йому додаткові курси для підготовки до зйомок.
Режисери хочуть втілити у фільмах щось із життя. Наприклад, у нас є героїня – Лєра, яка є журналісткою та активісткою. В якийсь момент ми запросили на кастинг Жанну Озірну – вона сама журналістка, активістка, і її емоції, досвід дозволили втілити цю роль набагато точніше.
Жанр фільму змішує документальне та ігрове кіно, і подібна комбінація робить його цінним, бо професійні актори та звичайні люди можуть одинаково добре впоратися з ролями.
– У фільмі є відомі особистості, як, наприклад, волонтер дядя Гриша. Яке наперед було ваше сподівання щодо таких персонажів?
– Дядя Гриша став зіркою, його знають у всій Україні. Він з 2014 року здобував підтримку, збираючи гроші на АТО. І з моменту вторгнення в Херсон він залишився в окупації, активно волонтерючи. Його постать стала позитивним прикладом для наслідування.
Він без вагань погодився зіграти роль у фільмі, не запитуючи сценарій, а тільки те, як він буде представленим. Дядя Гриша проявляє підтримку навіть попри те, що зараз перебуває на передовій.
– Який у вас був досвід у процесі створення фільму, особливо враховуючи тривалість його завершення через війну?
– Весь процес монтажу затягнувся через початок вторгнення. Перші дні та тижні війни хвилювали не питання кіно, а виживання. Я захоплююся тими режисерами, які продовжували працювати в такі складні часи. Ми займалися евакуацією дітей і рідних, не маючи змоги думати про знімання.
Перед вторгненням ми завершили зйомки, однак в процесі жоден з нас не знав, що чекає попереду. Після того, як монтажер Віктор Онисько пішов на фронт і загинув, ми вирішили закінчити фільм на його пам’ять. Уже в процесі появилися звістки про загибель Василя Кухарського, що тільки підкреслило вагу справи, якою ми займаємося. Ці травми вплинули на сприйняття фільму, адже першоочергові легкі комедійні моменти стали більш серйозними й глибокими.
– Як довго ваше творче бачення дипломатичної частини перебувало на паузі? Що спонукало вас повернутися до роботи над стічкою?
– Процес монтажу затримався на півроку, адже шукали ресурси для фінансування. Ми намагалися писати нові версії епілогу, але після досвіду війни вони відображали загострені емоції. Урешті вирішили залишити варіант, який ми написали раніше, лише відзначивши, що події відбувалися за півроку до початку вторгнення. Епілог перенесли в недалеке майбутнє.
Коли ми знову перейшли до монтажу, це стало як подорож у минуле: знову відвідували знайомі вулиці безпечного Херсона. Але втілення вдосконаленого баченння після тривалої роботи над фільмом стало можливим та важливим.
– Яку основну думку ви хотіли вдихнути в цей фільм?
– Я не вважаю, що фільм – це меседж. Якщо людина хоче передати меседж, вона може написати про це в кількох рядках. Йдеться про відчуття переживань, емоцій, намагання дослідити тонкі моменти. Головне – це досвід і спроба зробити проблеми видимими, залучаючи орієнтовні емоції.
Тому я не буду формулювати цей меседж самостійно. Краще, аби його інтерпретували глядачі, які подивляться фільм, адже саме вони enrich the societal discussion запитуючи питання про те, що їм цікаво.