24 лютого 2025 року відзначається третя річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В той час війна змусила мільйони українців шукати притулок у інших країнах, зокрема в Німеччині. Для родин із дітьми шкільного віку цей переїзд означав не лише втрату звичного способу життя, але й різкі зміни в освітній системі. За останніми даними Центрального реєстру іноземців Німеччини, у країні зареєстровано приблизно 360 тисяч дітей та молоді з України. З них більше ніж 220 тисяч відвідують німецькі загальноосвітні та професійні школи.
Яким чином родини адаптуються до нової освітньої системи та одночасно зберігають зв'язок з Україною? Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався з українськими біженками, які поділилися викликами, з якими зіткнулися їхні діти в умовах подвійного навчання, про інтеграцію в нове шкільне середовище та збереження української ідентичності.
"А Українській школі в третьому класі ми вже вивчали дроби, а тут їх тільки почали проходити у шостому," – розповідає 11-річна Альона Орлик, яка разом із мамою Поліною прибула до Німеччини в квітні 2022 року. Зараз дівчинка навчається у шостому класі німецької гімназії у Франкфурті-на-Майні. Початкова адаптація до нової школи була нелегкою через мовний бар'єр, хоча знання англійської мови допомагало їй у спілкуванні.
"Коли ми прибули до Німеччини, спочатку оселилися в Тюрингії. Там був мовний клас, і наші знайомі записали доньку туди ще до нашого прибуття. Перший час у спілкуванні з іншими дітьми їй допомагала англійська," – говорить Поліна Орлик, мама дівчинки.
В вересні 2022 року родина переїхала до Франкфурта-на-Майні, і вже в жовтні Альона розпочала навчання в інтеграційному класі.
"Там була змішана група дітей з різним рівнем знання німецької мови, з різних країн, і всі – з першого по четвертий клас – перебували в одному інтеграційному класі. Вона почала вивчати мову з нуля і вчила ті самі базові слова і фрази. Це трохи її демотивувало, але згодом, після оцінювання її мовних навичок, її перевели в звичайний клас."
Усі ці часи, додає мама, дівчинка також навчалася в українській школі. Родина оформила для неї сімейну форму навчання, що дозволило зберегти зв'язок з українською освітою без щоденного відвідування уроків: "У четвертому класі вона отримувала домашні завдання, а потім, у п'ятому – нам надсилали з України тести з усіх предметів, які ми мали виконати та повернути в межах терміна."
З часом з'явились можливості автоматично зараховувати оцінки з німецької школи, але не з усіх предметів. Українську мову, літературу та історію довелося вивчати окремо шляхом виконання додаткових завдань. Для родини це стало компромісом: дівчинка зберігає знання в українській школі, але основна увага зосереджена на німецькій освіті. Поліна зазначає, що перевантаження немає, оскільки в Німеччині завдань для домашньої роботи дають менше, ніж в українських школах.
"Тут практично не задають домашніх завдань. Донька відвідує уроки п'ять днів на тиждень, а потім має достатньо часу для відпочинку і занять спортом. Суботня школа зайнята лише один день на тиждень, тоді як у українській школі домашні завдання з предметів можуть бути і не щодня, а максимум двічі на рік – великі тести."
Щоб утримувати зв'язок з Батьківщиною, дівчинка відвідує українську суботню школу "Сонце в долонях". "Якщо дитину не займати, не розвивати, не навчати рідної мови та культури, вона багато втрачає," – каже жінка.
Але Поліна не виключає, що в майбутньому родина може відмовитися від сімейної форми навчання для доньки: "Якщо чесно, наразі мотивація мінімальна. Я не планую повертатися в Україну найближчим часом, бо тут вже маю роботу і особисті причини. Якщо згодом дозволять дітям, які офіційно навчалися на сімейній формі, просто скласти ЗНО і вступити, то зберігати цю форму навчання не матиме сенсу. Проте, оскільки ніхто не знає, як складеться життя далі, краще залишити можливість продовжити освіту в Україні."
Олена Гонцовська разом із 12-річним сином Петром виїхала за кордон також після початку війни. Спершу вони опинилися в Чехії, але згодом переїхали до німецького Веймара. Олена працювала онлайн, тому їй важливо було, щоб син мав доступ до якісної освіти та не втратив зв'язок із навчальним процесом. На відміну від багатьох українських родин, які відразу віддали дітей у німецькі школи, Олена вирішила не обирати державну освітню систему Німеччини. В Україні її син відвідував приватну школу з поглибленим вивченням англійської, тому міжнародна англомовна школа у Веймара стала логічним вибором.
"Не планували навчання німецькою. Збиралися їхати далі або повертатися, тому заздалегідь домовилися, що син піде в міжнародну англомовну школу. Я також хотіла більше гнучкості на випадок переїзду в інші країни. Але через велику кількість українських дітей нам запропонували почати навчання з нового навчального року, тому до того часу він навчався в українській школі онлайн, а в Німеччині відвідував дитячий табір для українців," – зазначає Олена.
Протягом півтора року Петро поєднував навчання в міжнародній школі вдень і заняття з репетитором для української школи. Його батьки обрали екстернатну форму навчання, знайшли приватного вчителя та створили невелику групу з кількох українських дітей, які також відвідували міжнародні школи.
"Міжнародна школа триває з 8:30 до 15:15. Потім син приїжджав додому, і ми займалися за українською програмою. Далі здавали семестрові роботи в екстернаті. Це було виснажливо," – розповідає Олена. Попри всі зусилля, такий формат навчання виявився надто виснажливим.
"Було дуже важко, оскільки я їздила в Україну майже кожні два тижні. Доводилося ще й виконувати з ним домашні завдання. До війни він навчався в приватній школі, де домашні завдання виконували прямо під час уроків, тому не стикаючись із цією проблемою раніше."
Врешті-решт Олена ухвалила рішення залишити українську школу. Вона вважає, що її сину буде краще, якщо він зосередиться на англомовній освіті та додаткових предметах. На її думку, паралельне навчання за двома програмами не завжди виправдано.
"Це не завжди доречно, оскільки діти інтегруються за кордоном і стикаються з великим навантаженням. Якщо вони намагаються навчатися за двома системами, я бачу, що вони виснажуються, у них не залишається часу на спорт і спілкування. Це не відповідає здоровому балансу."
Тому сім’я перейшла на інший формат: Петро відвідує українську суботню школу, де дві години на тиждень вивчає українську мову та літературу. "Цього достатньо для підтримки рідної мови. Якщо потрібно буде повертатися, то можна надолужити програму з репетиторами," – вважає Олена.
На думку Олени, міжнародна школа, яку відвідує її син, є приватною, а вартість навчання становить приблизно 800–900 євро на місяць. Заклад надає знижки українським родинам, які не можуть повністю покрити витрати.
"У класі сина є інші українці. Школа продовжує підтримувати їх у цьому навчальному році, але на даний момент невідомо, як довго така допомога збережеться," – зазначає вона.
Олена не виключає можливості повернення в Україну, але її плани залежать від подальшої ситуації. "Моя дитина не дуже хоче повернутися, йому подобається нове середовище. Я ж буду спостерігати, наскільки зможу реалізуватися тут. Якщо вдасться знайти роботу в Європі або розвинути свій бізнес, можливо, залишимося поки. Якщо ні – повернемося, оскільки в Україні маємо достатньо ресурсів," – підсумовує вона.
Тетяна Лежньова з двома дітьми — 18-річним Дмитром і 13-річною Вікторією — проживає в Магдебурзі. Внаслідок війни вони не вирішили переривати навчання в українських школах. У 2022 році Вікторію, яка повинна була перейти в п’ятий клас, зарахували до нього у німецькій школі, хоча вона не знала мови. Дмитру, який навчався в дев'ятому класі київської гімназії, довелося повторно проходити німецький 9-й клас через мовний бар'єр.
"Діти мали базові знання англійської, тому могли спілкуватися в школі. Але для повноцінної інтеграції цього було недостатньо," – каже Тетяна. Щоб прискорити адаптацію, сім'я вирішила найняти репетитора з німецької мови.
"З вересня 2022 року вони займаються п’ять разів на тиждень. Це допомагає їм не тільки в навчанні, але й у щоденному житті," – додає Тетяна.
Паралельно з навчанням у Німеччині діти продовжували навчатися за українською програмою. Вікторію перевели на сімейну форму навчання, що значно спростило процес: їй потрібно було складати іспити лише з тих предметів, які не викладаються в німецькій школі.
"Вона здає контрольні з української мови, літератури та історії України, а решту предметів зараховують на основі табеля з німецької школи. Коли закінчується семестр, ми отримуємо табелі, надсилаємо їх класному керівнику, і відбувається взаємозалік," – пояснює Тетяна.
Ситуація з Дмитром була складнішою. Навчаючись у німецькій гімназії, він паралельно закінчував 10-й, а потім й 11-й клас в українській школі дистанційно. "Було важко. Він буквально балансував між двома системами: зранку – гімназія, після уроків – українські онлайн заняття, а потім ще підготовка до іспитів," – розповідає Тетяна.
Така організація навчання дозволила Дмитру отримати одразу два документи про освіту: український атестат та табель про закінчення 10-го класу німецької гімназії. Це відкрило йому шлях до Studienkolleg – підготовчої програми для іноземних студентів, які планують вступати до німецьких університетів.
"Ми вибрали цей варіант, оскільки Studienkolleg дозволяє поліпшити рівень мови з B1 до C1 за рік, що необхідно для вступу до більшості університетів. Оскільки син планує продовжувати навчання в університеті, він обрав саме цей шлях," – пояснює Тетяна.
Незважаючи на велике навантаження, жінка вирішила не відмовлятися від української освіти. "Я залишила дитину на сімейній формі навчання не для табеля, а щоб вона отримала необхідні знання. Для мене важливо, щоб діти зберігали свою українську ідентичність, знали історію та грамотно володіли мовою," – додає Тетяна.
Водночас питання необхідності української онлайн-освіти для дітей за кордоном залишається відкритим. "Вважаю, що форма навчання має залежати від обставин. Для дітей у небезпечних регіонах, наприклад, у Харкові, онлайн-школа є необхідністю. У більш спокійних місцях важливо підтримувати офлайн-освіту. На мою думку, школа має пропонувати як онлайн, так і офлайн навчання, оскільки українці наразі в різних умовах," – зазначає Тетяна.
Тетяна зізналася, що хоче якнайшвидшого завершення війни, але не має ілюзій щодо післявоєнного періоду. "Коли бойові дії припиняться, країна зіткнеться з реальними проблемами: економічна ситуація буде вкрай складною, поширення зброї – неконтрольованим, а психологічний стан населення – критичним. Я не впевнена, що держава зможе надати належну підтримку громадянам," – каже вона. Її син, ймовірно, залишиться в Німеччині, оскільки вже здобув достатню самостійність. Тетяна з молодшою донькою поки також не планує повертатися.
"Три роки тому я залишила роботу, на якій пропрацювала 14 років і мала хороші перспективи. Але заради безпеки дітей довелося починати все з нуля. Зараз я лише опановую мову і намагаюся знайти своє місце тут. Дітям потрібна моя підтримка, і це для мене нині головне," – додає вона.
За інформацією порталу Федерального уряду Німеччини з визнання іноземної професійної кваліфікації, усі діти, в тому числі українські біженці, віком від 6 до 18 років підпадають під обов'язкову шкільну освіту. Це означає, що незалежно від участі в онлайн-уроках українських шкіл, діти повинні відвідувати місцеві навчальні заклади. Відповідальність за регулярне відвідування школи покладається на батьків або опікунів. Багато шкіл пропонують спеціальні мовні курси чи інтеграційні класи для дітей, які не володіють німецькою, щоб легше адаптуватися до нової освітньої системи.
Станом на січень 2025 року понад 355 тисяч українських дітей, які проживають за кордоном, здобувають освіту в Україні дистанційно, одночасно відвідуючи очні заняття в навчальних закладах країн перебування. У Міністерстві освіти і науки України визнають, що поєднання двох навчальних програм створює суттєве навантаження на учнів. Щоб спростити процес, у 2023 році було запроваджено програму з українознавчим компонентом, що дозволяє українським школам зараховувати оцінки, отримані за кордоном, з предметів, як математика та природничі науки. Учні можуть складати в українських школах лише ті дисципліни, які не викладаються в місцевій системі освіти, серед яких українська мова, література та історія.
Також раніше проєкт «Ти як?» розповідав про історичну ініціативу в німецькому Гессені, де українська мова стала другою іноземною в місцевих школах. Це рішення Міністерства культури, освіти та можливостей Гессена покликане підтримати близько 20 тисяч українських школярів, які через війну були змушені знайти тимчасовий притулок у цьому регіоні.