Олександра Андріяшина, яка носить позивний «Віра», стала першою жінкою-капеланом в Україні. Вона сама вважає, що не варто акцентувати увагу на статусі «першої» у цій сфері, адже лише на кілька місяців раніше цієї посади досягли ще дві колеги. Олександра сприймає своїх колег як подруг і соратниць. До повномасштабної війни вона займалася капеланством на волонтерських засадах, спершу працюючи місіонеркою в Станиці Луганській, а згодом в Авдіївці. Наразі вона офіційно служить в 502 окремому батальйоні на Дніпропетровщині, часто виїжджаючи у прифронтові райони, щоб підтримати бійців. Про свою місію, найскладніші аспекти служіння, а також свої мрії і плани на мирне життя Олександра розповіла в ексклюзивному інтерв’ю.
– Пані Олександро, як би ви хотіли, щоб до вас зверталися?
– В моєму батальйоні мене називають або «пані капелан», або «пані Олександро». Я – старший лейтенант капеланської служби Збройних Сил України.
– Чому саме позивний «Віра»?
– У 2014 році ми випустили книгу для військових з контактними даними, і мені хотілося придумати позивний. Я обрала «Віра», адже без віри угодити Богу неможливо. У мене навіть є шеврон з написом «З ВІРОЮ ДО БОГА», який зробили хлопці-розвідники.
– Якою була ваша професія до капеланства?
– Я маю декілька вищих освіт: вчитель початкових класів, соціальна педагогіка і психологія, а також викладач англійської мови. Працювала вчителькою, директоркою благодійних таборів, допомагала дітям у Чорнобильській зоні. У 2015 році я залишила Київ і переїхала до Станиці Луганської, де почала службу як волонтер-капелан.
– Із початком повномасштабної війни, як змінилася ваша робота?
– Я почала їздити до різних військових частин, працювала з різними бригадами, а потім отримала пропозицію офіційно стати капеланом. Після зустрічі з 502 батальйоном, куди мене прийняли у 2023 році, я відчуваю себе щасливою.
– Що найважче у вашій роботі?
– Найскладніше – бути поряд у найтяжчі моменти. Капеланство має на меті бути поруч з військовими, слухати їх, підтримувати. Я часто веду бесіди, допомагаю у відновленні після втрат.
– Ви згадували про важкі випадки. Які ситуації залишили найбільший слід?
– Наприклад, нещодавно я благословила весілля одного з бійців, а через два дні поховала іншого, що помер від поранення. Це величезне емоційне навантаження.
– Як ви справляєтеся з емоціями?
– Я маю багато друзів та родичів, з якими можу поговорити. Читання книг і спілкування з природою також допомагають мені зберігати спокій.
– Як чоловіки-військові сприймають жінку-капелана?
– Люди по-різному реагують, і не завжди позитивно, але я намагаюся бути твердою. Мене не зупиняють негативні відгуки, адже я виконую свою місію.
– Які у вас плани на післявоєнне життя?
– Після перемоги я хочу продовжити навчати у військових навчальних закладах або в благодійних організаціях, працювати з військовими та їхніми родинами. Моя мета – залишатися поруч з тими, кого я люблю.
Це емоційна розповідь про її шлях як капелана і про надії на майбутнє, в якому Олександра готова продовжувати служити та підтримувати людей, з якими зіткнулася у війні.