«Я прагну, щоб кожен з нас повернувся назад (додому – ред.) з великим багажем знань, навичок, умінь для відновлення територій, що нині в окупації», – ділиться Анна Аблямітова з Мелітополя. Вже більше трьох років вона з донькою живе на Львівщині. Їх прийняла зовсім нова родина, яка виїхала за кордон, а свій дім залишила для сім’ї переселенки.
Анна за професією є лікарем променевої діагностики. Вона розповідає, що в гірській місцевості не змогла знайти роботу за фахом. Пройшовши курси для ВПО, жінка заснувала агенцію, де влаштувала переселенців і місцевих жителів, які разом розвивають туризм на Сколівщині. Також Анна скористалася ваучерною програмою центру зайнятості і отримує освіту психолога.
Своєю історією адаптації, започаткування бізнесу та навчання жінка поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
Початок великої війни мелітополька Анна Аблямітова зустріла в Карпатах, на відомому курорті Буковель, куди приїхала з чоловіком і донькою на п’ятиденний відпочинок. Оскільки російські військові окупували місто вже з перших днів наступу, вона зазначає, що повертатися просто не було куди:
«На щастя, нам не довелося виїжджати з окупації, але ми залишилися з однією валізою на всю родину, лижними костюмами, мійм мінімумом грошей, паспортами – не було можливості вивезти інші документи».
Переселенка пригадує: оплатити карткою за додаткові дні проживання у відпочинковому комплексі не вийшло, зняти готівку в банкоматах також не вдалося. Тож сім’я вирішила рушити в бік Дніпра, де змогли б зупинитися в родичів. Анна пригадує, що вони зупинялися на кожній заправці та біля магазинів, щоб купити паливо і продукти, оскільки не знали, якою буде ситуація в дорозі.
Анна з родиною проїхала близько 200 кілометрів, коли її двоюрідний брат згадав про жінку, у якої відпочивав десять років тому в маленькому гірському містечку Сколе на Львівщині. І та погодилася прийняти сім’ю до себе.
«Єдине, що нам було потрібно, – просто виспатися, поїсти щось гаряче і банально прийти до тями. Це була дуже важлива зустріч, ми надзвичайно тісно спілкуємося, можна сказати, що це вже як родина. Жінка, яка нас прийняла, разом з дітьми вирішила їхати до Польщі. І коли вона збиралася їхати, знаючи нас лише тиждень, вона просто залишила нам дім, залишила ключі від будинку, сказала: «Живіть, скільки вам потрібно». Ось такі ситуації, ось такі моменти дійсно показують, що всі ми люди і скрізь є добрі люди. Ми з донькою все ще живемо у цьому будинку», – каже вона.
Чоловік Анни вирушив у Запоріжжя, куди перевели структуру, де він працював судмедекспертом. А жінка почала волонтерити, співпрацювати з місцевою владою, очолила ініціативну групу ВПО та створила Viber-спільноту для обміну інформацією між тими, хто знайшов прихисток у Сколівській громаді.
До великої війни Анна працювала лікарем променевої діагностики і очолювала рентгенологічне відділення лікарні в Мелітополі. Перший рік, каже, працювала дистанційно, а потім постало питання переїзду до Запоріжжя. Тоді вона звільнилася і почала шукати роботу на Львівщині. Жінка не хотіла везти доньку до міста, яке часто піддається атакам.
«І я зіткнулася з тим, що лікарі цієї спеціалізації не дуже затребувані в сільській гірській місцевості. Я не змогла знайти роботу за фахом. І тоді зрозуміла, що це може бути момент, коли варто інвестувати в себе, розвиватися максимально та використати цей час не в «валізному» настрої, з думками про повернення додому, а щоб жити тут і зараз», – ділиться досвідом переселенка.
Анна дізналася про місцеву громадську організацію «Імпульс», яка до широкомасштабного вторгнення займалася перепідготовкою дорослих у громаді. Після великої війни вони почали зміну освіти внутрішньо переміщених осіб. Серед програм, які їй запропонували, Анна пройшла курси екскурсоводів і відкриття власної справи. Це захоплення подорожами підштовхнуло її до цього.
«Ми зазвичай відпочивали в великих готелях, а тут я побачила безліч зелених садиб – це перше, що мене вразило. Наприклад, у Сколе немає жодного великого готелю. Натомість, зелений туризм є більш поширеним – коли гостей запрошують до себе, зустрічають з душевністю, і кожна ґаздиня (діалектизм, що означає господиня – ред.) має свої певні фішечки: одна зустрічає з пирогом, інша – з пляцком (випічкою – ред.), мармулядою (варенням – ред.) та чаєм. Діалект дуже цікавий. Коли ми приїхали, нам казали: «Ви говорите «чистою» українською мовою». А зараз іноді кажуть: «Та ви вже бойкиня, вже своя», – згадує вона.
Після закінчення курсів, Анна заснувала екскурсійну агенцію «Сколе мандри», що вже співпрацює з українськими туроператорами та організовує дозвілля для туристів. Серед її пропозицій – понад 20 програм з екскурсіями, походами в гори та майстер-класами.
Одна з програм – театралізована вистава біля палацу Гредлів у Сколе. Це пам’ятка архітектури місцевого значення, збудована в стилі необароко в середині XIX століття.
Жінка розповідає: семеро екскурсоводів, вбраних у баронів та баронес, зустрічають гостей в образах і проводять екскурсійну прогулянку територією. А наприкінці показують майстер-клас з віденського балу.
Також у програмах є дегустації місцевих страв, зазначає вона: «Я бачу шалений попит на гастрономічні страви – тут вони дуже цікаві, про деякі я ніколи не чула. Наприклад, вперше я спробувала лиганці. Це страва з картоплі, тут кажуть бульба, з крохмалем. Вони дуже-дуже ніжні, з начинкою з кисломолочного сиру, і їх варять. Грибна юшка – як без неї. Ощіпки на квасному молоці (кислому – ред.) дуже сподобались, це маленькі палянички, які готуються в печі. Мене боліло, що про це ніхто не знає, що люди, які їдуть на Закарпаття, проїжджають дорогою Київ – Чоп, бачать вдалині хороше містечко, але не заїжджають. Це дуже цікавий регіон, я вірю, що він може розвинутися не гірше, ніж Буковель – безперечно».
До гастрономічного туру Анна залучила не лише місцевих виробників, а й сім’ю-переселенців з Харкова, яка також знайшла прихисток у Сколе. Вони відкрили свій невеликий заклад і виготовляють солодощі з натуральних продуктів без додавання цукру.
За словами Анни, нині в агенції працює вісім осіб. Більшість із них – переселенці, з якими вона разом навчалася на екскурсоводів.
«Ми об’єдналися і разом розвиваємо туризм Сколівщини. Тут дуже добре спрацьовує досвід, який мають переселенці. Раніше ми були як туристи – приїжджали в Карпати, бачили, чого нам не вистачає, що ще хотіли б побачити. А місцеві знають культуру, нюанси, які ми самі ніде не знайшли б», – розповідає вона.
Анна зізнається: туристичний бізнес – це сезонна справа. Найбільше мандрівників приїжджає на Різдво, Великдень та влітку. У міжсезоння переселенка працює комунікаційною менеджеркою в проєктах громадської організації, яка дала їй шанс змінити професію й реалізувати себе в туризмі. А ще навчається в магістратурі Дрогобицького університету, де обрала фах психолога, скориставшись ваучерною програмою центру зайнятості.
Ваучер – це документ, що дозволяє безкоштовно пройти навчання в навчальних закладах або безпосередньо у роботодавця. Перелік професій та спеціальностей встановлюється Міністерством економіки та постійно оновлюється, що зазначається на урядовому порталі. Вартість навчання не повинна перевищувати 30 280 гривень. Якщо сума перевищує цю вартість – різницю покриває особа або роботодавець.
За даними Міністерства економіки, за перші чотири місяці 2025 року ваучери на навчання отримали вісім тисяч українців. Серед них – 15% внутрішньо переміщених осіб, а понад 76% – це люди старше 45 років. Держава профінансувала їхнє навчання на суму 76 мільйонів гривень.
Переселенка розповідає, що в майбутньому хоче поєднати свою медичну освіту, знання з психології та курси нутриціології: «Чому я хочу цим поділитися? Щоб люди, особливо жінки, які опинилися в складних життєвих ситуаціях, зрозуміли – можна почати життя заново, можна навчатися, розвиватися, здобувати освіту, не закриваючись у собі й не чекаючи повернення додому. Хтось хоче повернутися додому, хтось залишиться там, де вже є. Але я бажаю, щоб кожен з нас повернувся туди (додому – ред.) з потужним багажем знань, навичок та вмінь – для того, щоб там піднімати території, які наразі в окупації».
За словами Анни, з початку повномасштабної війни Сколівська громада Львівщини прийняла понад дві тисячі внутрішньо переміщених осіб. Нині тут проживає близько 600 переселенців.